Послання його святості Папи Венедикта ХVI з нагоди Всесвітнього Дня миру 1 січня 2011 року

Релігійна свобода - шлях до миру 

1. На початку нового року я хочу щиросердно побажати всім і кожному добробуту, душевного спокою, а передовсім – миру. На жаль, рік, що добігає свого кінця, запам’ятався переслідуваннями, утисками, жахливими насильствами й релігійною нетерпимістю.

Я не перестаю думати про любий моєму серцю край, Ірак, що вже ступив на шлях мирного й стабільнішого майбутнього, однак й досі залишається ареною кровопролиття й братовбивчої ворожнечі. Мені не дає спокою думка про ті страждання, що їх довелось перенести останнім часом іракським християнам, зокрема про жорстокий напад на сиро-католицький собор Богоматері Неустанної Помочі в Багдаді, де 31 жовтня під час Богослужіння вбито двох священиків і понад п’ять десятків вірних. Після цього нападу були й інші, в тому числі й на приватні будинки. Християнську спільноту охопив страх, у багатьох виникло бажання виїхати з країни в пошуках кращого життя. Я хочу запевнити іракських християн: я з ними. З ними й ціла Церква, як це продемонструвала недавня спеціальна асамблея Синоду єпископів у справах Близького Сходу. Синод закликає католиків Іраку та інших близькосхідних країн жити в єдності й далі мужньо свідчити про своєю віру.

Я від щирого серця дякую урядам тих країн, які стараються зарадити стражданням наших братів та сестер у вселюдській родині, і закликаю всіх католиків молитися за своїх братів по вірі, що стали жертвами насильства й нетерпимості, та всіляко їм допомагати. В цьому зв’язку я вважав би за доречне поділитися деякими своїми міркуваннями про релігійну свободу як шлях до миру. Дуже прикро усвідомлювати, що в деяких країнах світу люди не мають змоги вільно сповідувати свою релігію, а змушені платити за це високу ціну, ризикуючи власним життям та особистою свободою. Де-не-де ми бачимо витонченіші й далеко не такі явні форми упереджень та ворожості супроти віруючих і релігійних символів. Сьогодні християни – це релігійна група, яка зазнає найдужчих гонінь за віру. Багато християн день у день потерпають від образ і часто-густо мусять жити в страху через своє змагання до правди, віру в Ісуса Христа і щиросердні заклики до світу шанувати релігійну свободу. Така ситуація не може тривати далі, бо ж це зневага супроти Бога й людської гідності. Це також загроза миру та безпеці й поважна перешкода на шляху до правдивого й усебічного людського розвитку. [1]

У релігійній свободі проявляється уся специфіка людської особи. Ця свобода дає нам змогу спрямовувати наше особисте й громадське життя до Бога; зрештою, тільки в Божому світлі можна збагнути тожсамість, суть і призначення людини. Заперечувати або свавільно обмежувати цю свободу – означає утверджувати зредуковане розуміння людської особи. Затушовувати громадську роль релігії – значить породжувати несправедливе суспільство, яке нехтує справжню природу людини і унеможливлює настання правдивого й тривалого миру.

Ось чому я закликаю всіх людей доброї волі з оновленим завзяттям розбудовувати світ, у якому кожен зможе вільно сповідувати свою релігію або віру й усім серцем, усією душею та всім розумом своїм (пор. Мт. 22: 37) проявляти свою любов до Бога. Це моє послання з нагоди XLIV Всесвітнього дня миру – „Релігійна свобода як шлях до миру” – продиктоване саме такими почуттями.

Священне право на життя – і на життя духовне

2. Право на релігійну свободу випливає з гідності людської особи, [2] чию трансцендентну природу не можна ігнорувати і не бачити. Бог сотворив чоловіка й жінку на власний образ та подобу (пор. Бт. 1: 27). Тим-то кожна людина має священне право на повноту життя, в тому числі й духовного. Не усвідомивши духовного виміру власного єства й не відкрившись на трансцендентне, людина неминуче замикається в собі, стає неспроможна знайти відповідь на глибинні питання про сенс життя, засвоїти тривкі моральні засади й цінності, відчути правдиву свободу й побудувати справедливе суспільство. [3]

Святе Письмо у цілковитій згоді з нашим власним досвідом підтверджує гідність людини як найвищу цінність: „Коли бачу Твої небеса, діло пальців Твоїх, місяця й зорі, що Ти встановив, то що є людина, що Ти пам'ятаєш про неї, і син людський, про якого Ти згадуєш? А однак учинив Ти його мало меншим від Бога, і славою й величчю Ти коронуєш його! Учинив Ти його володарем творива рук Своїх, все під ноги йому вмістив” (Пс. 8: 3-6).

Перед величною реальністю людської природи ми відчуваємо те саме захоплення, що й псалміст. Ця наша природа проявляється в відкритості на Таємницю, в здатності ставити глибинні питання щодо нас самих і походження Всесвіту, в тому відлунні, яке знаходить у нашому серці найвища Любов Бога, початку й кінця всіх речей, кожної людини й цілого людства. [4] Трансцендентна гідність людини – це ключова цінність, до пізнання якої прийшла юдео-християнська мудрість. Завдяки можливостям людського розуму цю цінність може пізнати кожен без винятку. Ця гідність, що розуміється як здатність піднятися над власним матеріальним буттям і шукати правди, слід визнати за універсальне благо, без якого неможлива побудова суспільства, спрямованого на якнайповнішу реалізацію людського потенціалу. Повага до найсуттєвіших елементів людської гідності, таких як право на життя й право на релігійну свободу – це передумова моральної легітимності будь-яких соціальних чи правових норм.  

Релігійна свобода і взаємна повага

3. Релігійна свобода є джерело свободи моральної. У людській природі закорінена відкритість до правди й досконалого добра, відкритість до Бога. Ця відкритість надає кожному індивіду повноту гідності й служить запорукою безумовної взаємоповаги між людьми. Отже, релігійну свободу слід розуміти не просто як відсутність приневолення, а в фундаментальнішому сенсі – як здатність підпорядковувати свої рішення правді.

Свобода і повага – нероздільні. Справді, „моральний закон каже, що здійснюючи свої права, окремі особи й цілі суспільні групи повинні зважати на права інших, на власні обов’язки щодо інших та на загальне добро всіх і кожного”. [5]

Свобода, яка ворожа чи байдужа супроти Бога, заперечує себе саму й не забезпечує належної пошани до інших. Воля, яка вважає себе принципово нездатною віднайти правду й добро, не має ніяких об’єктивних причин чи мотивів для діяння окрім тих, що зумовлені її випадковими й скороминущими інтересами; вона не має „тожсамости”, яку вона могла б оберігати й розбудовувати своїми справді вільними й свідомими рішеннями. Відповідно, така воля не може вимагати поваги з боку інших „воль”, що так само відірвані від свого глибинного єства, а отже можуть керуватись власними „мотивами” або й не мати жодних „мотивів” узагалі. На практиці ілюзорне переконання, начебто моральний релятивізм може послужити ключем до мирного співіснування, породжує тільки розбрат і призводить до заперечення гідності людини. Отже, бачимо, що в єдності людської особи слід виокремлювати два виміри: соціальний і релігійний. Під цим оглядом немислимо, щоб віруючі, „які хочуть брати діяльну участь у громадському житті, мусили придушувати важливу частину свого єства – свою віру. Зречення Бога ніколи не повинно бути умовою реалізації власних прав”. [6]

Сім’я – школа свободи й миру

4. Якщо релігійна свобода – це шлях до миру, то релігійна освіта – це найкращий спосіб навчити нові покоління бачити в іншому брата чи сестру, з якими ми повинні разом іти вперед і разом працювати задля того, щоб усі люди почували себе живими членами єдиної родини, з якої ніхто не повинен бути виключений.

Під цим оглядом сім’я, заснована на шлюбі як вияві тісного союзу та взаємодоповнюваності між чоловіком і жінкою, є найпершою школою соціального, культурного, морального та духовного виховання й розвитку дітей, які повинні завжди мати змогу орієнтуватися на батька й матір як на приклад життя в повсякчасному змаганні до правди й любові Божої. Батьки ж повинні мати змогу вільно, відповідально й без ніяких обмежень передавати своїм дітям спадщину віри, цінностей та культури. Сім’я, базова клітинка людського суспільства, була й лишається тим місцем, де людина набуває здатності вступати в гармонійні стосунки на всіх рівнях співжиття: між особами, між громадянами і між народами. Саме цим шляхом слід мудро й обачно прямувати, щоб виткати міцну, скріплену зв’язками братерства соціальну тканину і підготувати молодь до відповідального життя в вільному суспільстві, в дусі порозуміння й миру.

Спільна спадщина

5. Можна сказати, що серед фундаментальних прав та свобод, заснованих на гідності людини, релігійна свобода має особливий статус. Визнання релігійної свободи означає повагу до гідности людини в її найглибших підвалинах і зміцнення етосу народів та національних інститутів. З іншого боку, заперечення релігійної свободи й спроби завадити людям сповідувати власну віру і жити в згоді з нею – це замах на людську гідність, і замах цей несе велику загрозу справедливості й миру, що ґрунтуються на справедливому суспільному устрої, розбудованому в світлі Найвищої Правди та Добра.

Під цим оглядом релігійна свобода – це плід здорової політичної та правової культури. Це надзвичайно важливе благо: кожна людина повинна мати змогу вільно здійснювати своє право визнавати й виявляти власну релігію або віру як одноосібно, так і спільно з іншими, приватно чи публічно, навчати її й втілювати на практиці: у публікаціях, у богослуженні та в ритуальних обрядах. Людина не повинна зустрічатися з жодними перешкодами і в тому випадку, якщо вона захоче належати до іншої релігії або не визнавати жодної релігії взагалі. Тут міжнародне право повинне стати зразком для всіх держав світу, бо ж воно не допускає ніяких обмежень релігійної свободи доти, доки ця свобода не порушує слушних вимог громадського порядку. [7] Отже, в міжнародному устрої права релігійного характеру мають такий самий статус, як і право на життя й на особисту свободу, і це зайвий доказ того, що релігійні права належать до сутнісного ядра прав людини, до тих універсальних природних прав, що їх людське право в жодному разі не може заперечувати.

Релігійна свобода – надбання не самих тільки віруючих, а й усієї родини народів землі. Це істотний елемент конституційного ладу в державі; заперечення релігійної свободи – це водночас і замах на всі фундаментальні права й свободи, бо ж релігійна свобода – це їх синтез і вершина. Це, можна сказати, „лакмусовий папірець поваги до всіх інших прав людини”. [8] Вона не тільки забезпечує реалізацію найважливіших людських прав, а й створює передумови для того всебічного розвитку, який охоплює людину в її цілості, в усіх вимірах її буття. [9]

Публічний вимір релігії

6. Релігійна свобода, як і всяка інша свобода, бере початок у сфері особистого, але реалізується в стосунках з іншими. Без цих стосунків свобода завжди неповна. Релігійна свобода не обмежується самим тільки індивідуальним виміром. Вона реалізується в спільноті, в суспільстві, бо й сама людина є істота реляційна, а релігія має публічну природу.

Реляційність – визначальний елемент релігійної свободи, який спонукує спільноту вірних до солідарності в ім’я спільного добра. У цьому спільнотному вимірі кожна особа лишається унікальною й неповторною, а водночас знаходить своє довершення й найповнішу самореалізацію.

Внесок релігійних спільнот у життя суспільства важко перецінити. Численні доброчинні та культурні інституції засвідчують конструктивну роль віруючих у громадському житті. Ще більшу вагу має моральний вплив релігії на політику. Релігію не слід забороняти або відсувати на узбіччя. Навпаки, треба вбачати в ній дієвий чинник загального добра. У цьому зв’язку треба згадати й про релігійний вимір культури, яка протягом багатьох віків розбудовувалась завдяки соціальному, а особливо моральному внеску релігії. Наявність у культурі релігійного виміру не призводить ні до якої дискримінації супроти тих, хто не поділяє даних релігійних вірувань, а зате сприяє згуртованості, інтеграції та солідарності в суспільстві.

Релігійна свобода – рушійна сила на шляху свободи та цивілізації. Небезпеки, зумовлені її надужиттям

7. Інструментальне надужиття релігійної свободи задля маскування прихованих інтересів, таких як підрив існуючого суспільного ладу, загарбання ресурсів або утримання влади в руках тої чи іншої групи, може завдати величезної шкоди суспільству. Фанатизм, фундаменталізм та різного роду практики, несумісні з людською гідністю, не можна виправдати нічим, а тим паче релігією. Сповідання певної релігії в жодному разі не повинно використовуватися інструментально або нав’язуватись силоміць. Держави та різні людські спільноти не повинні забувати, що релігійна свобода є конечна умова осягнення істини, а істина не нав’язує себе примусом, а тільки „силою своєї власної правди”. [10] У цьому розумінні релігія є позитивною рушійною силою розбудови громадянського й політичного суспільства.

Як можна заперечувати внесок великих світових релігій у становлення цивілізації? Щирі богошукання навчили людство більше шанувати людську гідність. Християнські спільноти з їх передаваною з покоління в покоління спадщиною цінностей та принципів не раз допомагали окремим особам та цілим народам усвідомлювати свою „тожсамість” і свою гідність, утверджувати демократичні інститути, приходити до розуміння людських прав і відповідних їм обов’язків. Так само й сьогодні в нашому дедалі більш глобалізованому суспільстві християни покликані причинятись до нелегкої, але захоплюючої справи утвердження справедливості, забезпечення всебічного розвитку та належного впорядкування людського життя – і робити це вони повинні не тільки відповідальною участю в громадському, економічному та політичному житті, а й свідченням своєї віри та любові. Виключення релігії з публічного життя позбавляє це життя важливого виміру, відкритого на трасцендентність. А без цього фундаментального досвіду дуже важко спрямувати суспільство до універсальних моральних засад і утверджувати – як на національному, так і на міжнародному рівні – правопорядок, що забезпечував би цілковите визнання й пошанування фундаментальних прав та свобод згідно з завданнями, окресленими у Всесвітній декларації прав людини 1948 року, але, на жаль, досі ще не виконаними, а подекуди й не визнаними/

Питання справедливости й культури: фундаменталізм та ворожість супроти віруючих підривають позитивно світський характер сучасної держави

8. Рішуче осуджуючи будь-які форми фанатизму й релігійного фундаменталізму, слід не менш рішуче виступити й проти будь-яких виявів ворожості супроти релігії, спрямованих на обмеження публічної ролі віруючих у громадському й політичному житті.

Не треба забувати, що релігійний фундаменталізм і секуляризм – це дві дзеркально протилежні скрайні форми заперечення слушного плюралізму та принципу секулярності. І один, і другий абсолютизують зредуковане й обмежене уявлення про людську особу, фаворизуючи, в першому випадку, різні форми релігійного інтегралізму, а в другому – раціоналізму. Суспільство, яке прагне силою нав’язувати або, навпаки, силою поборювати релігію чинить кривду не тільки людині та Богові, а й собі самому. Бог кличе людину до себе за допомогою свого сповненого любові замислу, який охоплює цілу людину в її природному й духовному вимірах і на який людина має вільно і відповідально відгукнутися всім своїм серцем та усім своїм буттям, як індивідуальним, так і спільнотним. Так само й суспільство як вираження людської особи й усіх тих вимірів, що становлять її сутність, повинно жити й організовуватися таким чином, щоб лишатися завжди відкритим на трансцендентність. Тим-то соціальні норми й інститути не можуть ігнорувати релігійний вимір буття своїх членів або цілковито від нього абстрагуватися. В силу демократичної активності громадян, свідомих свого високого покликання, ці норми й інститути повинні адекватно відображати буття людської особи, а відтак і підтримувати людину в релігійному вимірі її буття. Цей вимір не є творінням держави, і держава не повинна пробувати ним маніпулювати, а мусить забезпечити йому визнання й пошанування.

Якщо правова система на будь-якому, чи то національному, чи то міжнародному рівні допускає або підтримує релігійний чи антирелігійний фанатизм, то це означає, що закон не виконує свого головного завдання: захищати й утверджувати справедливість і однакові права для всіх. Ці справи не можна залишати на розсуд законодавця або на розсуд більшості, бо, як зазначив колись Цицерон, справедливість є щось більше, ніж простий акт проголошення й застосування закону. Справедливість передбачає визнання гідності кожної людини [11], а без релігійної свободи, гарантованої і зреалізованої на ділі в її найістотніших моментах, людська гідність завжди буде понівечена та зневажена, завжди ризикуватиме підпасти під владу ідолів, тобто відносних благ, зведених у ранг абсолюту. Все це наражає суспільство на ризик політичного та ідеологічного тоталітаризму, який ставить на перше місце владу як таку, а свободу сумління, думки та релігії придушує і обмежує, вбачаючи в ній своєрідного конкурента.

9. Спадщина принципів та цінностей, що знаходять вираження в автентичній релігійності, – це джерело збагачення для народів та їх етосу. Вона промовляє безпосередньо до сумління й розуму людей, нагадує їм про потребу морального навернення, заохочує жити в чесноті й любити ближніх як братів та сестер по великій вселюдській родині. [12]

При всій повазі до позитивної секулярності державних інститутів, релігія має свій публічний вимір, і його не можна не визнавати. Здоровий діалог між громадянськими й релігійними інститутами – ключова умова всебічного розвитку людини та гармонії в суспільстві.

Життя в любові та правді

10. У глобалізованому світі, в якому суспільства набувають дедалі виразнішого багатоетнічного та багаторелігійного характеру, великі релігії можуть послужити важливим чинником єдності й миру в уселюдській родині. Керуючись своїми релігійними переконаннями та своїм раціональним змаганням до загального добра, їх послідовники мають відповідально виконувати свою місію в умовах релігійної свободи. У різноманітних релігійних культурах належить берегти й цінувати все те, що сприяє громадянському співжиттю, відкидаючи все те, що суперечить гідності чоловіка й жінки.

Публічний простір, який міжнародна спільнота робить доступним для релігій та їх пропозицій „кращого життя”, сприяє формуванню певного погодження щодо правди й добра і певного морального консенсусу; і одне й друге конечне для того, щоб люди могли співжити в мирі й по правді. Провідники великих релігій з огляду на своє становище, вплив та авторитет в першу чергу покликані до взаємоповаги та діалогу.

Що ж до християн, то їхня віра в Бога, Отця Господа нашого Ісуса Христа, спонукує їх жити одне з одним як брати й сестри, що зустрічаються в Церкві й разом працюють над розбудовою світу, в якому люди й народи „не вчинять лихого та шкоди не зроблять [...], бо земля буде повна пізнання Господнього так, як море вода покриває! (Іс. 11: 9).

Діалог як спільний пошук

11. Для Церкви діалог між послідовниками різних релігій – це шлях до співпраці з усіма релігійними спільнотами в ім’я загального добра. Сама Церква не відкидає усього того правдивого й святого, що є в інших релігіях. „З щирою пошаною вона дивиться на всі ці способи життя й діяння, які багато в чому відмінні від того, що вона визнає й проповідує, а проте нерідко відсвічують променями тої правди, що просвітлює всіх людей”. [13]

Цей діалог не має нічого спільного з релятивізмом або релігійним синкретизмом. Церква „проголошує й не може не проголошувати Христа, який є «дорога, правда і життя» (Ів. 14: 6), в якому люди можуть знайти повноту релігійного життя і в якому Бог примирив із собою все суще”. [14] Однак це не виключає діалогу з іншими релігіями й спільного пошуку правди в різних сферах життя, бо ж, як казав св. Тома Аквінський, „всяка правда, хай хто її висловив, походить од Духа Святого”. [15]

У 2011 ми відзначатимемо двадцять п’яту річницю Всесвітнього дня молитви за мир, який 1986 року відбувся в Ассізі за закликом Папи Івана Павла ІІ. Тоді провідники світових релігій показали, що релігія – це чинник єдности й миру, а не розбрату й ворожнечі. Пам’ять про цей досвід дає підстави сподіватись на майбутнє, в якому всі віруючі почуватимуться й справді будуть поборниками справедливості й миру.

Моральна правда в політиці та дипломатії

12. Політика й дипломатія не повинні спускати з очей моральну й духовну спадщину великих світових релігій. Це допоможе їм визнати й ствердити усі ті універсальні істини, принципи та цінності, яких не можна заперечити, не заперечивши водночас і самої гідності людини. Але що ж має означати на практиці оце утвердження моральної істини в світі політики та дипломатії? Це означає – діяти відповідально, спираючись на об’єктивне та всебічне знання фактів; це означає – деконструювати політичні ідеології, що прагнуть заступити собою правду й людську гідність, насаджуючи псевдоцінності під прикриттям гучних гасел про мир, поступ і права людини; це означає – підтримувати безустанне прагнення утвердити позитивне право на засадах права природного. [16] Все це конче потрібне й прямо випливає з тих принципів поваги до гідності й цінності людської особи, що їх народи світу закріпили в Хартії ООН 1945 року, адже ця Хартія зробила універсальні цінності й моральні принципи точкою віднесення для всіх норм, інститутів та систем, що визначають співжиття людей на національному та міжнародному рівні.

Без ненависті й упереджень

13. Незважаючи на всі уроки історії й на зусилля окремих держав, міжнародних та регіональних органів, недержавних організацій та численних людей доброї волі, що день у день працюють задля захисту фундаментальних прав та свобод, сучасний світ нерідко стає свідком переслідувань, дискримінації, актів насильства й нетерпимості на ґрунті релігії. Особливо часто це трапляється в Азії та Африці, де жертвами стають представники релігійних меншин, що не мають змоги вільно сповідувати або змінювати свою релігію, будучи заляканими та позбавленими базових прав, свобод і елементарних благ, аж до втрати особистої свободи й самого життя.

Існують також, як я вже казав, і більш витончені форми ворожості супроти релігії, наприклад – як це подекуди трапляється в країнах Заходу – заперечування історії та відкидання релігійних символів, що відображають тожсамість і культуру більшости громадян. Часто-густо ці форми ворожості супроти релігії розпалюють ненависть і сіють упередження; вони не даються узгодити з виваженим, вільним від пристрастей баченням плюралізму та з секулярним характером суспільних інститутів, не кажучи вже про те, що майбутні покоління ризикують втратити зв’язок із безцінною духовною спадщиною своїх країн.

Захищати релігію – значить обстоювати права та свободи релігійних спільнот. Провідники великих світових релігій та правителі держав повинні з оновленою рішучістю обстоювати й утверджувати релігійну свободу, а зокрема й права релігійних меншин; ці меншини не становлять загрози для більшості й її тожсамості, а зате створюють можливості для діалогу та культурного взаємозбагачення. Захист меншин – це ідеальний спосіб, щоб зміцнити дух доброї волі, відкритості й взаємності, який забезпечив би дотримання фундаментальних прав та свобод в усіх царинах життя та в усіх регіонах світу.

Релігійна свобода в світі

14. Нарешті, я хотів би звернутися до тих християнських спільнот, що потерпають від переслідувань, дискримінації, насильства й нетерпимості: в Азії, Африці, на Близькому Сході, а передовсім у Святій Землі – місці, яке обрав і благословив сам Бог. Я хочу ще раз запевнити, що люблю їх батьківською любов’ю й молюся за них, а також хочу попрохати всіх тих, хто тримає в руках важелі влади, щоб вони негайно поклали край будь-якій кривді супроти християн, що живуть у цих краях. Нехай же послідовники Христові не занепадають духом перед лицем сьогоднішніх труднощів, бо ж проповідь Євангелія була і завжди буде предметом суперечок.

Приймімо ж усім серцем слова Господа Ісуса: „Блаженні засмучені, бо вони будуть утішені... Блаженні голодні та спрагнені правди, бо вони нагодовані будуть... Блаженні ви, як ганьбити та гнати вас будуть, і будуть облудно на вас наговорювати всяке слово лихе ради Мене. Радійте та веселіться, нагорода бо ваша велика на небесах!” (Мт. 5: 4-12). Поновімо „ту нашу обітницю бути поблажливими до ближніх і вибачати кривди, яку ми даємо щоразу, коли прохаємо прощення в Нашого Отця. Ми самі визначаємо умову й міру того милосердя, про яке прохаємо, кажучи: «Прости нам борги наші, як і ми прощаємо боржникам нашим» (Мт. 6: 12)”. [17] Насильство не подолати насильством. Нехай же за нашим криком болю завжди стоїть віра, надія й свідчення любові Божої. Я також маю надію, що на Заході, а особливо в Європі, щезне ворожість й упередження проти християн, які прагнуть будувати своє життя згідно з євангельськими цінностями й засадами. Нехай Європа примириться із своїми християнськими коренями, без яких годі зрозуміти її минулу, теперішню й майбутню роль в історії; тільки так вона зможе жити в справедливості, мирі та злагоді, провадячи відвертий діалог з усіма народами світу.

Релігійна свобода – шлях до миру

15. Світ потребує Бога. Він потребує універсальних, спільних моральних та духовних цінностей, і релігія може неабияк допомогти в їх пошуку в ім’я розбудови мирного й справедливого суспільного ладу як в окремих державах, так і в цілому світі.

Мир – це дар Божий, а водночас і завдання для людства, мета, яка ніколи не буде остаточно досягнута. Суспільство, яке примирилося з Богом, ближче до миру, бо ж мир – це не просто відсутність війни, не просто результат мілітарного або економічного домінування, а тим паче – обманних ходів чи хитрої маніпуляції. Мир – це результат процесу очищення і культурного, морального та духовного розвитку кожної людини й кожного народу, процесу, в якому сповна шанується людська гідність. Я закликаю всіх тих, хто хоче бути миротворцями, а передовсім молодь, прислухатись до голосу свого серця й віднайти в Бозі тверду основу для розбудови правдивої свободи, а також невичерпну силу, яка допоможе їм із новим духом спрямовувати світ у такому напрямку, щоб він уже ніколи не повторив помилок минулого. Як учив раб Божий Павло VI, мудрості й далекоглядності якого ми завдячуємо саме установленню Всесвітнього дня миру: „Насамперед треба дати в руки Миру іншу зброю, не ту, що призначена вбивати й винищувати людство. Тут потрібна передовсім моральна зброя, яка б додавала сили й авторитету міжнародному праву. Ідеться передовсім про неухильне дотримання укладених угод”. Релігійна свобода – це правдива зброя миру, яка повинна виконати свою історичну та пророчу місію. Релігійна свобода створює умови для того, щоб могли сповна зреалізуватися й принести плоди усі найпитоміші якості й увесь потенціал людини, – якості й потенціал, здатні змінити наш світ на краще. Навіть перед лицем сучасної несправедливості й морального та матеріального убозтва це дає нам надію на справедливе й мирне майбутнє. Нехай же всі люди й людські спільноти на всіх рівнях та в усіх куточках землі чимскоріш отримають усі блага релігійної свободи, яка відкриває прямий шлях до миру!

Ватикан, 8 грудня 2010

Папа Венедикт XVI

[1] Див. Венедикт XVI, енцикліка „Caritas in Veritate”, 29, 55-57.

[2] Див. ІІ Ватиканський вселенський собор, Декларація про релігійну свободу „Dignitatis Humanae”, 2.

[3] Див. Венедикт XVI, Енцикліка „Caritas in Veritate”, 78.

[4] Див. ІІ Ватиканський вселенський собор, Декларація про ставлення Церкви до нехристиянських релігій „Nostra Aetate”, 1.

[5] Див. ІІ Ватиканський собор, Декларація про релігійну свободу „Dignitatis Humanae”, 7.

[6] Венедикт XVI, Звернення до Генеральної асамблеї ООН (18 квітня 2008): AAS 100 (2008), 337.

[7] Див. ІІ Ватиканський собор, Декларація про релігійну свободу „Dignitatis Humanae”, 2.

[8] Іван Павло II, Звернення до учасників Парламентської асамблеї Організації безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) (10 жовтня 2003), 1: AAS 96 (2004), 111.

[9] Див. Венедикт XVI, Енцикліка „Caritas in Veritate”, 11.

[10] Див. ІІ Ватиканський собор, Декларація про релігійну свободу „Dignitatis Humanae”, 1.

[11] Див. Цицерон, De Inventione, II, 160.

[12] Див. Венедикт XVI, Звернення до представників інших релігій у Великобританії (17 вересня 2010): L’Osservatore Romano (18 вересня 2010), с. 12.

[13] Див. ІІ Ватиканський вселенський собор, Декларація про ставлення Церкви до нехристиянських релігій „Nostra Aetate”, 2.

[14] Там само.

[15] Super Evangelium Joannis, I, 3.

[16] Див. Венедикт XVI, Звернення до представників влади й дипломатичного корпусу Республіки Кіпр (4 червня 2010): L’Osservatore Romano (6 червня 2010), с. 8; International Theological Commission, The Search for Universal Ethics: A New Look at Natural Law, Ватикан, 2009.

[17] Павло VI, Послання з нагоди Всесвітнього дня миру 1976 року: AAS 67 (1975), 671.

[18] Там само, с. 668.

www.ugcc.org.ua