Тема-табу: безплідні подружжя у Церкві

Днями український інформаційний простір вибухнув новим скандалом щодо сурогатного материнства. І знову суспільство розділилося на два табори, знову відновилися палкі дискусії на тему етичності, необхідності, правильності. Навіть і серед католиків, для яких відповідь на питання мала би бути однозначною, адже гріх залишається гріхом і мета не виправдовує засобів. Я звернула увагу, що ми дуже багато говоримо про сурогатних матерів, про долю дітей, але оминаємо не менш важливих учасників процесу — замовників.

А що ми взагалі знаємо про цих людей? Чим вони керуються, що відчувають? Чому навіть у Церкві є ті, хто користується допоміжними репродуктивними технологіями? Питання безпліддя у нашому суспільстві можна віднести до таких тем-табу, як домашнє насильство, зґвалтування, втрата дитини. Про це або не говорять зовсім, або говорять пошепки. Це занадто особисті і болючі питання, які хочеться сховати подалі, бо занадто важко з цим жити відкрито у країні непроханих порад. Навіть у церковному середовищі ми чуємо багато про багатодітність, мимоволі забуваючи, що хороша католичка не вимірюється фертильністю (плодючістю), а діти — це дар від Бога. Наш забобонний соціум у відсутності дітей в родині обов’язково чомусь бачить покарання, навіть прокляття, обов’язково лізе безплідній жінці в лоно і в душу, вишукуючи там причини і найчастіше «лікує».

Я пам’ятаю, як мене вразило прохання в одній із молитовних груп: жінка просила помолитися за успішне екстракорпоральне запліднення. Коли учасники нагадали їй про наслідки, вона відповіла, що все знає, але дуже хоче дітей. Я завжди кажу одну річ: мало хто зупинить жінку, яка хоче завагітніти, і не кожна жінка у своїй боротьбі за дитину здатна зупинитися. Маємо пам’ятати, що, говорячи про безпліддя, ми говоримо про травмованих людей, часто у відчаї, які не завжди розуміють, що роблять і які це матиме наслідки. Часто ними керує навіть не бажання мати дитину, а підсвідома потреба виправдати себе перед оточуючими, показати себе повноцінними і успішними. Навіть віруючій людині важко втриматися від спокуси, коли Церква забороняє, а лікар пропонує «солодку» альтернативу з таким омріяним результатом.  Якщо чесно і відверто говорити, то Церква в Україні майже не огортає душпастирською опікою такі сім’ї. Є поодинокі зустрічі спільнот, які працюють з подружжями у кризі, але саме профільних дуже бракує. Чи не втрачаємо ми можливість євангелізації таким чином?

Також вважають, що найкращим способом підтримки безплідних пар є спілкування з багатодітними пролайф-активістами і поради всиновити дитину або скористатися напротехнологіями. Чому це не працює? Бо чуже щастя часто дуже ранить, всиновлення не всім доступне і не всі до нього готові, а напротехнології ще не вміють вирощувати нову матку або яйники. Кожна жінка, яка переживає складнощі із зачаттям, мала би запитати, для чого їй дається це випробування. Чи люблю я себе, як творіння Боже? Чи ціную я те, що Господь мені дав? Чи готова я народити і виховати особливу дитину? Чи готова я стати на той шлях, який для мене готує Бог, і прийняти Його волю цілком? Жінка, яка дуже хоче стати матір’ю, забуває, що ні штучне запліднення, ні сурогатне материнство не гарантують народження саме такої дитини, про яку вона мріє.

Я маю досвід безпліддя і маю досвід народження чудового сина, який став для нашої сім’ї чудом і неймовірним виявом Божої любові. Для мене ті «5 бездітних років» стали часом шаленого болю, рік сліз і ненависті до себе, суїцидальних думок, але і моментом навернення і досвідчення Божого задуму щодо мене. Коли я кричала: «Боже, за що?» — Він мовчав. Але коли я запитала: «Боже, для чого?» — Він відповів! У певний момент я змирилася з тим, що не матиму дітей, з головою пірнула у служіння при парафії і віддала ситуацію в Божі руки. На Різдво одна з монахинь привітала мене з вагітністю, потім довго вибачалася за нетактовність. Але трохи пізніше вже я її розпитувала про янгола, який їй благовістив. За кілька місяців до цього у мене з’явилася перша і єдина хрещениця — так я стала мамою перед Богом, а рівно за рік після цього я народила сина — на Матері Божої Страждальної. 

На закінчення хочу нагадати, що материнство — це не завжди райдужно і прекрасно. Часто материнство — це про щастя через біль і страждання. Ми маємо засуджувати гріх, але пам’ятаймо, що ці зранені душі потребують молитовної опіки та свідчень тих, хто має подібний досвід і вчасно зупинився. У цьому вирі знецінення людської гідності і дару життя християни повинні стати острівцем надії.
http://https://credo.pro