Комп’ютер-розлучник

   Я дивним чином потрапила у смугу життя, в якій всі мої знайомі скаржаться на своїх дочок. Дивно, адже споконвіків матері раділи, коли народжували донечок, мріяли, як заплітатимуть косички, в’язатимуть банти, потім — учитимуть вишивати, плести, варити, а у вільний час ділитимуться жіночими секретами та скаргами на жіночу долю. Тепер в ідеальний тандем «доньки—матері» проникла сучасна техніка і спілкування молоді з рідними замінилося віртуальним із друзями. Якби це було справжнє спілкування, котре збагачує співрозмовників, можна було б щиро порадіти за молодь. Але, як неодноразово переконувалися, це лише видимість заповнення вільного часу, що породжує міраж зайнятості й потрібності. Ще проблематичнішим є для батьків «сидіння» в інтернеті їхніх дітей.
— Не скаржуся на свою, я спокійна за неї, бо всі вечори проводить удома, не наркоманка, не дружить з підозрілою компанією, — втомлено ділиться своїми тривогами моя знайома, котра виховувала дочку в благополучній сім’ї, де атмосфера спонукала до відвертості, відкритості, ласки, де вечорами її дочка сиділа разом з нами у «дівочій» компанії, слухала, як ми читаємо вірші, як спільно шукаємо відповіді на вічні питання.
— А чим не задоволена? Ну уяви: ввечері приходить додому, не роздягаючись забирає з кухні тарілку з вечерею і мерщій за комп’ютер. Мені — жодного слова!
Я — за нею, хочу запитати, як пройшов день, про щось поговорити, дочка відразу в наступ: «Що ти мене контролюєш! Це моя кімната! Підглядаєш, що я роблю?».
— Може, листується з хлопцем, не хоче, щоб ти прочитала?..
— А він що, на Місяці, чи пише щось доконче необхідне? А якщо і так, то що, для мене нема хвильки часу й потреби поговорити? Я розумію, що спілкування з однолітками, з друзями чи хлопцем зовсім не таке, як з рідною матір’ю. Але хіба нам нема про що поговорити? і це вже роками, відколи комп’ютер.
Інша моя знайома ледве приховує сльози, що бринять на очах:
— Яка я була щаслива, що моя донечка — інтелектуалка, разом як діти стрибали, радіючи її золотій медалі та диплому. Які мрії виношували про її майбутнє! Та щось не так пішло. Яку роботу не знайде — все їй не подобається. Спочатку донька ще пробувала працювати, а потім, як спромоглися на комп’ютер, так і засіла за нього з ранку до вечора. Я прийду додому, а вона зустрічає мене словами: «Ма, ти неправильно живешѕ» і читає мені лекцію, про що дізналася сьогодні.
— Так це ж добре, що хоч розмовляє з тобою!
— Ну так, якщо вважати за розмову з матір’ю суцільну критику. і це при тому, що сидить у своїй кімнаті, як у комп’ютерній залі, сімейні справи її не цікавлять, у квартирі не прибрано. Звичайно, що я неправильно живу — прибіжу з роботи із сумкою з продуктами, поки приготую їсти, перемию посуд за день, поки в квартирі приберу,.. — перераховує інтелігентна жінка (на роботі — мудрий і вмілий керівник, у компанії — заводіяка, вдома — ніжна й терпляча дружина і мати. — П. С.).
— Можливо, ти її перебиваєш, не даєш договорити, може, після того «Ма, ти неправильно живеш!» вона тобі щось запропонує: «Коли ти з татом останній раз ходила погуляти перед сном чи в кафе? А в театр? Ти ж так любиш театр! Ти тільки скажи, що зробити і я зроблю, а ти йди подивись передачу, я тобі спеціально записала, а потім ми про неї поговоримо!». Можливо, в неї ще немає тактовності, щоб не лише критикувати тебе, а й щось запропонувати? Це прийде з часом, підкажи їй, попроси допомогти, разом щось робіть
— Що я лишень не пробувала! Але я відчуваю, що вся її увага — там, у комп’ютері, він її авторитет, ідол. Наше сімейне життя, зустрічі з друзями — лише ще один привід до її критиканства.
— Ти не думала, що це заздрощі? Вона через свою молодечу амбіційність протиставила себе сім’ї і тепер не має сміливості зробити перший крок, щоб знову влитися в атмосферу безпосереднього спілкування. Адже легше писати про проблеми на моніторі, ніж обговорювати їх, дивлячись в очі дорогих людей! Легше у комп’ютерних іграх підніматися на вищі рівні, ніж у реальності прижитися на роботі, виконувати завдання начальства, працювати в команді. Тоді не прокрутиш гру ще раз — все треба робити реально, зараз, і рівні не відразу відчутні в житті...
Можливо, ці розмови я не сприйняла б як загальну тенденцію, якби не один випадок. Чотирирічне дівчатко на моє запитання, що їй подарували на день народження, серйозно відповіло: «Подарунків було багато, але я не буду щасливою, коли вдома не зможу грати в комп’ютерні ігри».
...Після піврічної розлуки з сином говорили — не могли наговоритися. Аж помітила, що його увага — на стільниковому телефоні.
— Ти мене не слухаєш
— Слухаю-слухаю, говори, я давно не грав у цю гру на твоєму телефоні.
— Ти мене не слухаєш
— Мам, я слухаю вухами.
— Зате я говорю не до вух, а до тебе
Пані СТАНІСЛАВСЬКА
Джерело: газета «Галичина»