Що таке гріх?

Гріх — це свідоме і добровільне порушення Божих чи Церковних заповідей. Порушення заповідей може бути ділом, думкою і словом. Навіть порушення людського, суспільного закону — коли він зобов’язує у совісті — є гріхом.

Гріхи є такі: первородний, тобто гріх Адама, з яким ми всі родимося, і гріх особистий, який ми чинимо своєю волею. Гріхи поділяються на тяжкі (смертні) і легкі (повсякденні).

ЛЕГКИЙ ГРІХ (ПОВСЯКДЕННИЙ)

Поповнюємо тоді, коли не робимо великого зла, коли не було в нас повної свідомості, уваги, коли згода волі була неповна.

До легких гріхів відносяться гріхи, які не приносять великої шкоди нам чи нашому ближньому. Це ― неправда, осудження, нелюбов, невиконані добровільні обіцянки, невдячність, непроявлене милосердя тощо.

ТЯЖКИЙ (СМЕРТНИЙ) ГРІХ

Це гріх, коли ми чинимо діло, заборонене Божою Заповіддю, коли чинимо аморальне діло, коли завда­ємо комусь чи собі велику шкоду (честі, здоров’ю, моралі тощо).

До тяжких (смертних) гріхів належать: великий непослух та образа Бога, єресь (заперечення науки Церкви), богохульство, нечистота (перелюбство), забобони, кривоприсяга, зрада таємниці сповіді, вбивство, пияцтво, крадіжка, грабунок, завдання важкої моральної шкоди тощо.

Найчастіше причиною наших гріхів є спокуси.

Спокуса ― це спроба довести до гріха. Вона виникає тоді, коли наш розум сприймає щось заборонене, як добре. Основною причиною спокуси є пожадливість. Святе Письмо згадує три роди пожадливості: похіть тіла, похіть очей та життєва гордість. Ми можемо бути спокушені бесідою, злою наукою, злими листами, книжками, злими прикладами та вчинками.

Диявол також може спокушати людину. Він викликає в нашій уяві різні образи, які тягнуть нас до «забороненого плоду», наповнює наш ро­зум різними ілюзіями та лихими пере­конаннями, доводить до невірства та безнадійності. Але влада диявола спокушати людей завжди є підпорядкована Божому провидінню. Божій волі. Бог допускає спокусу диявола не для того, щоб звести людину, щоб вона загинула для неба, а щоби випробувати її та дати їй нагоду до більших заслуг.

Поборює спокуси той, хто їм противиться, веде себе байдуже до них, відкидає їх, коли робить щось протилежне їм. Наприклад, спокуса тягне до пімсти, а людина робить якусь послугу.

Святий Альфонс радить нам способи боротьби з спокусами, а саме: думати про щось, що є протилежне спокусі; думати про терпіння Ісуса Христа; молитися до Бога і всіх святих; збудити в собі почуття любові до Бога і зробити собі постанову краще вмерти, аніж згрішити; зайнятись якоюсь фізичною працею.

ВНУТРІШНІ ГРІХИ

Це такі, які допускаються внутрішніми почуттями душі. До них відносяться: бажання зла, радість із зла і приємність із зла.

Бажання зла ― це акт волі, яким свідомо бажаємо іншому зла.

Наприклад: «якби міг вбити, то вбив би».

Радість із зла ― це радість із якогось злого діла, яке хтось комусь зробив. Наприклад, тішимося, коли злодій дуже хитро когось обікрав.

Довготривала приємність із зла – це коли уявляємо собі злу річ як присутню, і довго любуємося нею. Наприклад, маємо приємність із крадіжки.

ГОЛОВНІ ГРІХИ

Головні гріхи ― це гордість, захланність, (скупість), нечистота (перелюбство), заздрість, непоміркованість (обжирство), гнів і лінивство.

Гордість ― це невпорядковане бажання власної слави й гідності. Вона виникає тоді, коли хтось не звертає уваги на свою залежність від Бога, від Божого провидіння. Наприклад, хтось хоче показати свою вищість через висміяння іншого.

З гордості походять інші гріхи ― зухвалість, честолюбність і пуста слава.

Зухвалість ― це бажання здобути щось понад силу. Наприклад, лікар, який не має знань, а лікує і шкодить пацієнтові.

Честолюбність ― це бажання осягнути честь і гідність, які йому не належать.

Пуста слава ― це непомірковане бажання виявити свою визначність без огляду на те, чи та визначність справжня, чи ні. Наприклад, хтось шукає слави тому, що є гарний, гарно одягнений чи багатий. Пуста слава вияв­ляється у чванстві, хвастощах, виставляннях та облудою.

Захланність (скупість) ― це непомірковане бажання дочасного добра. Захланність проявляється і тоді, коли хтось у старанні добра переходить межі.

Із захланності походить закам’янілість серця. Це коли когось не зворушує нужда іншого. Неспокій серця ― це коли людина боїться, щоб добро не пропало, щоби хтось не обікрав. Обман ― це неправда, зроблена ділом, ошукання на мірі чи вазі. Підступ ― це обман словом; недотримання слова ― це недотримання зобов’язань.

Боротьба проти захланності: думати про небесні добра і марноту земних дібр, про убогість Ісуса Христа та наслідки скупості.

Заздрість ― це смуток з того, що другі мають якесь добро. Цей гріх противиться чесності любови, бо любов спонукує тішитися із добра ближнього.

Із заздрості походять такі гріхи: ненависть, плітки, радість з обмови, смуток з того, що не вдалось когось очернити.

Нечистота (перелюбство) ― це невпорядковане бажання статевих розкошів. Воно є невпорядкованим у чужоложстві, тобто поза шлюбом.

Із нечистоти випливають такі гріхи: засліплення розуму, брак застанови, непослідовність, невпорядковане самолюбство, ненависть до Бога, любов до цього світу.

Засоби проти гріхів нечистоти ― це молитва, скромність очей та інших змислів, уникнення нагоди до гріха, умертвлення тіла (піст, праця), часте прийняття Святих Тайн (Сповіді, Євхаристії).

Обжирство (неуміркованість) ― це надмірне бажання їжі, напитків. Воно містить у собі ненажерливість і пияцтво. Апостол Павло говорить про таких: «Котрим Богом є живіт».

Наслідки обжирства є такими: притуплення розуму, дурна веселість, пустослів’я, блюзнірство, нечистоплотність.

Пияцтво ― це добровільний надмір у питті п’янких напоїв ― аж до насильного позбавлення розуму, а також зживання наркотиків.

Повне сп’яніння є тяжким гріхом, оскільки воно позбавляє людину розуму та уподібнює її до тварини.

Пияцтво робить людину нездатною до праці, збуджує у ній пристрасті, притуплює совість, почуття відповідальності, шкодить здоров’ю як самому п’яниці, так і родині, дає нагоду до злочинів, призводить організм людини до руїни.

Подібним чином впливають на людину і наркотики.

Евтаназія ― це легка, спокійна смерть, яку спричиняють наркотики. Деякі люди вмирають серед дуже великих болів, а тому лікарі для полегшення цих болів роблять хворим спеціальні уколи, аби спричинити швидку і легку смерть. Тут лікар через уколи позбавляє хворого вживання розуму.

Чи є це дозволеним? П’ята заповідь забороняє вбивати людину, а наркотики прискорюють смерть. Тому лікарі, які дають таку дозу морфію чи інших наркотиків, що прискорюють смерть, роблять недозволене ― вбивство (тяжкий гріх).

Мала ж доза, яка усуває болі або відбирає вживання розуму хворого на короткий час, є дозволена.

Гнів ― це невпорядковане прагнення покарати й нашкодити іншому. Коли гнів триває довго, то переходить у ненависть. Коли гнів усе ж є керований розумом, то такий гнів дозволений. Коли ж гнів є причиною великих скандалів, прокльонів, то це ― тяжкий гріх.

Із гніву випливає невдоволення, нахмуреність, криклива розмова, прокльони із бажанням зла, сварка, бійка.

Лінивство ― це нехіть до будь-якої праці. Лінивство є духовне і природне.

Духовне лінивство ― це нехіть до духовних справ. Наприклад, нехіть до сповіді, небажання ходити на Службу Божу, нехіть до молитви тощо.

Природне лінивство ― це нехіть до праці.

Із лінивства випливає злоба, ненависть до добра; нехіть до тих, що відвертаються від зла, а заохочують до добра; малодушність, безнадійність, отупіння розуму.

Застановимося над тим, для чого потрібно розповідати свої гріхи священику і чому не можна зробити цього безпосередньо перед Богом. Без сумніву, ми звертаємось до Бога кожного разу, коли шкодуємо про свої гріхи. Однак те, що ми маємо це робити перед священиком, дає нам зрозуміти сам Бог: посилаючи свого Сина, який хоче зустрітися з нами в безпосередньому досвіді, говорити з нами за допомогою мови і знаків, властивих людям. Так як Він прийшов від Отця, щоб «торкнутися» нас у людському тілі, так і ми повинні, люблячи Його, «вийти з себе» і з вірою та смиренням прийти до того, хто може словом і жестом уділити нам прощення в Його ім’я. Тільки прощення гріхів, яке уділяється священиком у Таїнстві Сповіді, може дати внутрішнє переконання, що ми насправді прощені і прийняті Отцем, який є у Небі, — тому що Христос дав служителям церкви владу в’язання і розв’язання, вилучення зі спільноти і повернення до неї (див. Мт. 18, 18). То Він після воскресіння сказав до Апостолів: «Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи — відпустяться їм, кому ж затримаєте — затримаються» (Йоанн 20, 22-23). Тому сповідь перед священиком – це щось інше, аніж визнання своїх гріхів у глибині серця. Сам ніколи не впевнишся, чи це тебе торкнулась благодать Божа, чи це твої емоції; чи ти пробачив сам собі, чи то Бог тобі пробачив. Коли будеш прощений тим, кого сам Господь вибрав, — відчуєш свободу, яку дає сам Бог, і зрозумієш, чому сповідь є джерелом миру.

Нагадаємо також порядок здійснення Святого Таїнства Сповіді. Спочатку треба сказати священикові, скільки часу минуло від останньої сповіді і чи виконана покута. Потім перерахувати гріхи, якими ми зневажили Бога: спочатку всі смертні гріхи, а далі — інші, усі, що пам’ятаємо. Наприкінці каянник, як правило, вимовляє акт каяття.

У будь-якому випадку, якщо ми не знаємо, як підходити до сповіді, достатньо попросити священика про допомогу, і він задасть нам необхідні запитання і підкаже порядок вчинення цього Таїнства.

www.dyvensvit.org