Професію медсестри винайшла… монахиня

   Завдання полегшувати страждання хворим, яке вважалося мало почесним у соціальній ієрархії, завжди делегували жінкам – гарантові розвитку та підтримання роду.
   Але для монахинь дістати змогу опікуватися хворими було складно. Контакт із тілом вважався прерогативою жінок, які ці тіла знали: тобто заміжніх або навіть вуличних. У північній Європі першими допомогу хворими стали надавати бегінки – жінки, які збиралися в групи спонтанно, без офіційного церковного схвалення, аби провадити монаше життя. Вони натхнули своїм прикладом в Італії ХІІІ ст. терціаріїв, пов’язаних із домініканцями та францисканцями. Всі пам’ятають, що Катерина Сієнська, яка належала до Третього домініканського ордену, доглядала хворих на чуму, наражаючись на смертельну небезпеку; але то була надзвичайна ситуація, що вимагало воістину героїчних заходів.
   Першим, хто подолав табу, що відділяло монахинь від догляду за хворими, був св.Вікентій де Поль, який заснував 1617 року спільноту Дочок Милосердя. «Замість монастиря – домівки хворих, замість келії – орендована кімната, замість каплиці – парафіяльна церква, замість внутрішнього монастирського дворика – міські вулиці, замість затворництва – послух, замість решітки – страх Божий, замість вельону – свята скромність», – писав він.
   Постає перша спільнота монахинь у характерних головних уборах із крильцями; ці монахині готові «йти туди, куди ніхто не йде». Вони навіть платили за це своїм життям: 14 Дочок Милосердя було страчено 1870 року в Китаї, ще 10 – під час останньої іспанської революції, і цей список можна продовжувати. Численні конгрегації, які постали у ХІХ ст., крім навчання, стали займатися організацією лікарень і доглядом хворих на дому, попри те, що церковні правила все ще забороняли надавати будь-кому допомогу на дому, не кажучи вже про абсолютну заборону наближатися до породіль та пацієнтів чоловічої статі. 1909 року Священна конгрегація у справах монахів навіть розпочала розслідування в усьому католицькому світі, з огляду на численні протести, що монахині доглядають не тільки хворих жінок та дітей, а й чоловіків.
   Зрештою монахині перемогли і, усвідомлюючи потребу професійної підготовки, отримали від папи Пія Х дозвіл заснувати першу професійну школу для медсестер. Таким чином, діяльність Церкви у сфері милосердя, яка живе і досі, міцно вкоренилася на місцях та в багатьох випадках успішно заміняє державні структури охорони здоров’я, – має давню і героїчну історію.
   Про свій досвід догляду за хворими розповідає Одилія д’Авелла. Вона 20-річною дівчиною вступила у спільноту Дочок Милосердя, а у 26 років уже очолила школу при Лікарні паломників у Неаполі. Ось уже 20 років вона виховує нові покоління медсестер, борючись за те, щоб їх не сприймали виключно як обслуговуючий персонал, який не має стосунку до медицини; за те, щоби підвищити статус професії та захистити права пацієнта. «У сестри милосердя повинні бути не тільки вмілі руки, а й чутливе, любляче серце, – підкреслює сестра д’Авелла. – Звичайно, мирянка може бути талановитішою і компетентнішою, ніж монахиня, але й вона зможе проявити свою харизму на повну силу тільки на робочому місці з релігійною ідентичністю. Це велика честь».
   Монахині-медсестри сприймають лікарню як свою місію, працюючи без розкладу і щотижневого відпочинку. Вони підпорядковуються настоятелькам своїх спільнот і віддають туди зарплатню. Як лікарі ставляться до монахинь-медсестер? «З великою пошаною, але, звісно, це завжди залежить від їхньої авторитетності та підготовки, від того, як сестри проявляють себе на ділі». А хворі? «З повагою і довірою. Вони воліють, аби їх доглядали сестри-монахині, а не мирянки». «Прості люди, – додає с.Одилія, – у важкі хвилини просили мене про сповідь. Вони довіряли мені й хотіли, аби я їх вислухала і відпустила їм гріхи. Вони шукали Бога, і через незнання або зі страху перед смертю не бачили різниці між монахинею і священиком».
   http://catholicnews.org.ua